четверг, 11 марта 2010 г.

Микола Ковальський про Володимира Антоновича



Микола Ковальський



ЛЕКЦIЙНИЙ УНIВЕРСИТЕТСЬКИЙ КУРС (1879 - 1881 PP.) «ИСТОЧНИКИ ДЛЯ
ИСТОРИИ ЮГО-ЗАПАДНОЙ РОССИИ» В КОНТЕКСТI АРХЕОГРАФIЧНИХ
I ДЖЕРЕЛОЗНАВЧИХ СТУДIЙ ТА ДИДАКТИЧНОI ДIЯЛЬНОСТI ПРОФЕСОРА В.Б.АНТОНОВИЧА



Одним із суттєвих показників стану національної історіографії є інтенсивність та масштабність джерелознавчих досліджень, ступінь розширення, освоєння, аналізу та вико­ристання у конкретно-історичних дослідженнях джерельної бази, розвиток регіонального джерелознавства. Безперечним свідченням високого професіоналізму, наукової ерудиції, досвіду архівної евристики, археографічних навичок і наявності достатнього й репрезентативного накопиченого значного фактичного матеріалу є створення узагальнюючих синтетичних та аналітичних із досить широкими хронологічними межами курсів вітчизняного джерелознавства або джерель­них (джерелознавчих) широкомасштабних оглядів із вітчиз­няної історії, що могло відбутись на певних стадіях розвитку історичної науки. Навіть сама ідея відповідної систематизації історичних джерел з історії країни та її реалізація – безперечно показовий історіографічний факт, притаманний не всім і не одночасно різним національним історіографіям.
Фактично першим історіографом В.Б. Антоновича був видатний український історик професор Дмитро Іванович Дорошенко (1882 - 1951), автор монографії про В. Антоновича1.
Нещодавно, в 2001 p., світлій пам'яті Д.І. Дорошенка в зв'язку з 50-ти літтям кончини був присвячений спеціальний том щорічника Український Історик органу Українського Історичного Товариства2.
Справді знаменними подіями в історіографії східноєвропейських країн другої половини XIX - початку XX ст. було створення трьох узагальнюючих джерелознавчих курсів: про джерела історії України і частково сусідніх з нею країн, зокрема Білорусії і Литви - Володимира Антоновича, Росії - Василя Ключевського та Грузії - Івана Джавахішвілі (останній відноситься до Закавказзя). Нами пропонується саме така послідовність подання прізвищ цих визначних істориків, основоположників національного наукового історичного джерелознавства, визнаних авторитетів в європейській історіографії, з урахуванням часу розроблення ними узагальнюючих джерелознавчих курсів.
Першим із них за часом розробки та опрацювання був університетський лекційний курс В.Б.Антоновича про джерела історії України, прочитаний в університеті Св. Володимира в Києві.
До останнього часу цей лекційний курс, хоча й був відомий спеціалістам і на нього були окремі посилання, мало використовувався в науковій і дидактичній діяльності й не став об'єктом всебічного джерелознавчого вивчення. Тим часом сама розробка такого курсу В.Б.Антоновичем, його навчальне спрямування могло послужити певним імпульсом для подальших студій у цьому напрямку (це ще потребує спеці­ального вивчення) та сприяти створенню відповідної істо­ріографічної ситуації для наступних досліджень, джерельних та джерелознавчих пошуків й опрацювань сучасниками і учнями В.Б.Антоновича, а також пізнішими поколіннями істориків. Тільки з ретроспективи часу стає можливим визначити роль та вплив наукової діяльності окремих істориків, їх наукової спадщини на наступну історіографію.
Цей курс лекцій В.Б.Антоновича був виданий у вигляді студентських записів у 1881 p., а на обкладинці (титульному аркуші) вказано, що це - «лекции профессора университета Св. Владимира В.Б.Антоновича 1880 - 1881 гг.», однак, згідно з офіційною інформацією щомісячника «Университетские известия» під назвою «Обозрение преподавания в университете Св. Владимира» та доданого до цього журналу «Расписания лекций» історико-філологічного факультету, що взаємно один одного доповнюють і конкретизують, знаходимо достеменне свідчення, що вперше вже у першому півріччі 1879-1880 pp., тобто за один рік до зазначеної у виданні студентських конспектів дати, ординарний професор В.Б.Антонович читав лекції студентам 3 і 4 курсів історико-філологічною факультету «Источники для истории Юго-Западной Руси» по одній годині на тиждень (3). У складеномуна цей же семестрр розкладі занять цього факультету значилося: «среда 10 11 ч. Источники малорус ской истории (3-4 к )» (4).
Згідно з переліком особового складу викладачів університету та «Обзору преподавания во 2-м полугодии 1880-1881 учебного года» декан факультету В.Б Антонович читав для студентів 4-го курсу історико-філологічного факультету лекційний курс під назвою «Источники для истории Западной Руси»5. У другом півріччі 1881-І882 року в «Обозрении преподавания в университете Св, Владимира» вказано, що «декан факультета проф, Антонович читает... источники для истории Западной Руси для студентов 4 курса исторического и славяно-русского отделения по I часу в недолю» (6). Саме така назва лекційного курсу вказана і у рочкладі лекцій на цей же семестр для студентів 4-го курсу: раз на тиждень по п'ятницях з 11 до 12 години7. У наступному навчальному році (1882 - 1883) в «Обозрении преподавания в университете Св. Владимира» читаємо: «Декан факультета ординарный професор Антонович читает источники для истории Западной Руси для студентов 4-го курса по одному часу в неделю»8, а у відповідному розкладі занять вказано, що професор читав по понеділках з 10 до 11 години лекції з курсу під назвою «Источники западно-русской истории»9.
Отже, лекції читалися студентам старших курсів, головно 4-го. Назва курсу видозмінювалась спочатку «Юго-Западной Руси», а з 1882 р. - «Западной Руси». Напевне зміст був територіально пов'язаний, насамперед, з джерелами до історії України і до певної міри з сусідніми країнами - Білорусією та Литвою.
Пізніше сучасник В.Б.Антоновича професор В.О. Ключевський (1841 - 1911) почав читати лекційний курс «Источники русской истории» студентам Московського університету. Перша вступна лекція В. Ключевського датована 1888 роком, систематичний курс - 1891 роком. То був перший у російських університетах курс лекцій з джерелознавства історії Росії. Вперше він був опублікований лише у 1959 р.10
Третій з ряду узагальнюючих творів з національних джерелознавств нинішньої СНД у першій чверті XX ст. був розроблений класиком грузинського джерелознавства І.О. Джавахішвілі (1876 - 1940). Це - «Завдання, джерела і методи Історії в минулому і в сучасному. Ч. 1. Давньогрузинська історична література» (Тбілісі, 1916, грузинського мовою).
Ми називаємо ці праці узагальнюючого характеру в галузі джерелознавства, щоб наочніше встановити місце курсу В.Б. Антоновича в контексті загального східноєвропейського історіографічного процесу в галузі джерелознавства. Воно саме тоді поступово стало визнаватись спочатку як окрема історична дисципліна (допоміжна або спеціальна), а згодом як окрема галузь історичної науки. До речі, джерелознавчі синтетичні лекційні курси, за нашими відомостями, стосовно історії західноєвропейських країн і народів, не були на той час розроблені і видані.
Для наукової діяльності В.Б.Антоновича характерне поєднання розробки різних галузей і ділянок історичної науки: камеральної та едиційної археографії, джерелознавства, історичної географії, дипломатики, сфрагістики, палеографії, археології, Магістральних проблем вітчизняної історії - доби Київської Русі, окремих її земель до монгольської навали, Галицької Русі, історії українських земель у складі Великого князівства Литовського, запорізького козацтва, гайдамацьких рухів, Коліївщини та ін. Така широта й масштабність наукових інтересів і тематики досліджень, результати яких втілювались вченим у навчальному процесі в Київському університеті і в його позауніверситетських просвітницьких курсах, зацікавленість вченого позначились на його дидактичній діяльності й формуванню його авторитетної в Європі наукової школи.
Творчі наукові досягнення й успіхи В.Б.Антоновича, зокрема створення першого в Україні джерелознавчого дослідження узагальнюючого характеру в формі лекційного курсу іі 1879 p., що потім ним вдосконалювався, високий професіоналізм як історика могли здійснюватись і базувалися На фундаментальних знаннях, отриманих, майбутнім видатним вченим за роки навчання в гімназії та історико-філологічному факультеті Київського університету.
Без досконалих мовних знань навіть при великому зацікавленні історією України Антонович не міг би відбутись Як фахівець в галузі вітчизняної медієвістики. Польська мова була для нього рідною, французьку з ранніх років він досконало вивчив і володів нею завдяки своїй матері Моніці Гурській, що була вчителькою-гувернанткою у багатих польських сім'ях, всебічними знаннями і любов’ю до латинської мови та літератури завдячував директору 2-ї одеської гімназії Павлу Беккеру, який два роки навчав гімназистів цих предметів. У своїх спогадах до 50-річчя цієї гімназії (в 1898 р.) Володимир Боніфатійович, вже будучи загальновизнаним вченим і авторитетним професором, з великою теплотою писав про цей навчальний заклад, який закінчив у 1850 -1851 навчальному році: «..в V, VI и VII класах я учился в этой гимназии... Эти три года составляю і для меня незабвенный период в моей жизни - это были годы, когда слагается нравственный облик человека, и в этом отношении я многим обязан 2-й гимназии; теперь, в старости, чувствую к ее влиянию глубокий пиетет... Из учителей моих не могу не помянуть добрым словом директора Павла Беккера, безвозмездно преподававшего нам два года латинский язык и литературу, вылившего истинную любовь к классической древности, в которой он умел указать нам истинно гуманные мотивы и, благодаря этому, настолько продвинул наши знания, что на экзамене мы переводили a livre ouvert римских историков: Ливия, Саллюстия, Тацита...» (11). Не випадково після закінчення історико-філологічного факультету В.Антонович розпочав свою педагогічну діяльність в 1861 р. викладанням латинської мови в 1-й Київській гімназії12.
Досконале володіння класичними і західними мовами було дуже істотним у виявленні, прочитанні та вивченні писемних історичних джерел з історії України, Литви та Білорусії доби середньовіччя та початку нового часу, які були об'єктом наукових археографічних студій, викладацької та дидактичної діяльності В.Б.Антоновича протягом більше, ніж сорока років.
Як відомо, В.Б.Антонович закінчив два факультети Київського університету - спочатку медичний, потім історико-філологічний (на цей факультет він вступив після смерті батьків у 1855 p.), зі ступенем кандидата в 1860 р. Один з його учнів і послідовників Василь Григорович Ляскоронський (1859 - 1928) у некролозі у зв'язку з кончиною свого вчителя в 1908 р. в «Журнале министерства народного просвещения» цілком слушно підкреслив велике значення для самого стилю наукових праць В.Б.Антоновича вивчення природничих наук в університеті.
Він писав: «Конечно, в деле развития умственных сил молодого ученого оказывали весьма сильное влияние, с одной стороны, та огромная начитанность корифеев французской философской литературы и истории, а, с другой, - занятия естественными науками, которые, хотя и не стояли еще в то время на той высоте, которой они достигли впоследствии, но все же были важны своими методами, строго логичными, простыми, реальными, не допускавшими участия широкой фантазии, а, напротив, приучавшими подмечать во всем стройную эволюционную последовательность и целесообразность. Занятия естественными науками приучили, кроме того, Владимира Бонифатьевича к толковому комбинированию подлежавших наблюдению исторических данных и определению их надлежащего места среди других данных или явлений подобного же порядка. Благодаря этому исторические произведения покойного Владимира Бонифатьевича отличались широкой научной постановкой, образцовой группировкой исторических данных, всесторонним их критическим освещением и прочностью выводов, построенных на таких солидных основаниях, - черты, которыми отличаются научные произведения Владимира Бонифатьевича, как исторические, так и этнографические и археологические: всюду видна печать серьезности, вдумчивости, искания той чистой правды, какой он держался и в жизни»13.
Коли звернутись до лекційного курсу В.Б.Антоновича з вітчизняного джерелознавства, то саме ці риси системності та класифікаційних підходів, яким не було аналогів в попередній українській історіографії, знайшли тут своє виявлення та реалізацію, дозволяючи не лише науково організувати за власною схемою джерельні пам'ятки, але й розкрити їх специфіку та підходи до аналізу та критики.
Особливо важливе значення в науковій і професійній долі В.Б.Антоновича мав Микола Дмитрович Іванишев (1811 -1874), найавторитетніший діяч Київської археографічної комісії, її віце-голова й головний редактор у 1861-1863 рр. (14).
Саме Іванишев і запропонував В.Б.Антоновичу працю в комісії, і 12 квітня 1863 р. останній був обраний на посаду головного редактора, хоч фактично ще на початку цього ж року вже виконував тут редакторські функції15.
Виконання В.Б.Антоновичем протягом двадцяти років обов'язків головного редактора, упорядника документів, а також те, що він був автором низки передмов до праць монографічного характеру, наприклад, до томів «Архива Юго-Западной России» (АЮЗР) та інших видань Комісії, мало не лише колосальне значення для істотного розширення джерельної бази з історії України XV- XVIII ст., але й для розвитку та вдосконалення майстерності В.Б.Антоновича як джерелознавця, загальновизнаного вченого всеросійського масштабу в галузі дипломатики. Археографічній діяльності В.Б.Антоновича присвячений змістовний огляд Миколи Ткаченка (1893 - 1965), опублікований у третьому томі «Украї­нського археографічного збірника» (1930).
Початок едиційної діяльності В.Б.Антоновича відноситься до 1863 p., коли було видано відредагований ним перший том 3-ї частини АЮЗР «Акты о казаках (1500 - 1648)». Він відредагував ще три томи цієї серії, 2-й, 3-й та 5-й, які стосувались українського козацтва та гайдамацьких рухів Правобережної України XVIII ст. 5-й том «Акты о мнимом крестьянском восстании в юго-западном крае в 1789 г.» вийшов у 1900 р. Це була остання прижиттєва археографічна публікація В.Б.Антоновича.
З інших частин АЮЗР за редакцією В.Б.Антоновича вийшли такі томи: з четвертої частини ним був підготовлений до видання 1-й том (1867 р.) про походження шляхетських родів в Україні (в оригінальному заголовку публікації -«в Юго-Западной России»); том 1-й п'ятої частини - «Акты о городах» (1869 р.); том 2-й шостої частини - акти про стан України у XVIII ст. (1870 р.); том 4-й першої частини - акти про стан православної шляхти в Україні з середини XVII до кінця XVIII ст. (1871 p.); 1-й том сьомої частини «Акты о заселении Юго-Западной России» (1386 - 1700 гг.)», виданий у 1886 p.
У 1874 р. вийшов за редакцією В.Б.Антоновича та Ф.О.Тарновського «Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрестностей». Це видання було комбінованим за видовими ознаками писемних джерел, включа­ючи поряд зі свідченнями іноземних авторів і місцеві та час­тково київські літописи. За редакцією В.Б.Антоновича у 1864 р. було видано 4-й том літопису Самійла Величка, а у 1888 р. - «Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России». Не менш важливою і єдиною до цього часу публікацією мемуарів з історії України XVI -першої половини XVII ст. є два випуски (1890, 1896 pp.) текстів у перекладі Катерини Миколаївни Мельник-Антонович, за редакцією В.Б.Антоновича. Крім того, В.Б.Анто­нович на сторінках «Киевской старины» опублікував ряд джерел з історії України XVI - XVIII ст.
Як цілком слушно відзначив Дмитро Іванович Дорошенко, «праця Антоновича як історика була звернута на те, щоб познаходити й опублікувати джерела до української історії та на їх підставі розробляти й освітлювати окремі періоди з української історії...»16. За підрахунками дослідника історії Київської археографічної комісії О.І.Журби, «кількість публікацій, що їх здійснив В.Б.Антонович, набагато перевищує друковану продукцію будь-якого члена комісії за всю її 78-річну історію»17.
Не викликає сумніву, що археографічна, едиційна та наукова діяльність В.Б.Антоновича, систематичні і продуктивні заняття з архівної евристики у Київському Центральному архіві давніх актів при університеті Св. Володимира, зростання його наукового авторитету як спеціаліста в галузі середньовічної вітчизняної історії, знавця архівних джерел, актознавства привернули до нього увагу в наукових колах університету. Саме на той час (1870 р.) відноситься присвоєння В.Б.Антоновичу ступеня магістра російської історії за дослідження, опубліковане у 2-му томі третьої час­тини АЮЗР (1868 р.) під назвою «Последние времена казачества на правой стороне Днепра» (197 с.) Українською мовою ця передмова до тому була надрукована у 18-му томі «Руської історичної бібліотеки» у Львові в 1890чр. під назвою «Останні часи козаччини на Правобережжі»18.
Рубіж 60 - 70-х років XIX ст. для Київського університету був дуже напруженим, особливо критичним було становище з кадрами вищої гуманітарної кваліфікації. Як згадував у 1909 р. згодом академік Володимир Щербина (1850 - 1936) на сторінках органу Історичного товариства Нестора-Літописця, «это было тяжелое время в жизни университета вообще и его историко-филологического факультета в особенности. Самые выдающиеся профессора шестидесятых годов (В.И.Шульгин, П.В.Павлов) оставил университет и не были заменены новыми; многие кафедры пустовали: возбуждался даже вопрос о закрытии историко-филологического факультета, вот в это именно время кафедру русской истории занял новый профессор - Владимир Бонифатьевич Антонович»19.
Про те, як відбувалось обрання на посаду у Київському університеті Володимира Антоновича, свідчить офіційний звіт про засідання Ради університету 20 березня 1870 р. у періодичному виданні університету «Университетские известия», яке взагалі було дуже інформативним історичним та історіографічним джерелом, зокрема стосовно дидактичної і наукової діяльності В.Б.Антоновича та його учнів, що він їх підтримував. На сторінках «Университетских известий» вміщувались наукові публікації студентів, якими керував В.Б.Антонович, виступи, відгуки, рецензії В.Б.Антоновича, звіти із засідань Рад університету та історико-філологічного факультету, їх ухвали.
За дорученням історико-філологічного факультету (деканом тоді був славіст професор Олександр Іванович Селін)20 на Раді університету доктор російської історії, тоді ще доцент Володимир Степанович Іконников (1841 - 1923) дав розгорнуту характеристику Володимиру Антоновичу як кваліфікованому й досвідченому вченому. Іконников підкреслив високий рівень праць Антоновича, що. власне, базувалися на автентичній джерельній базі та ґрунтовну архівознавчу та археографічну творчість вченого, вказавши, що В.Б.Антонович «…по своим специальным занятиям, вполне удовлетворяет требования специального курса по истории Юго-Западной России (тобто України. - ред.). Занимаясь, длительное время в Киевском центральном архиве, он успел хорошо ознакомиться с его составом, издал несколько томов актов, сгруппированных по известным вопросам истории, и представил по ним ряд исследований, ясно свидетельствующим, как о знакомстве автора с непосредственным материалом, так и с литературою того или другого вопроса” (21).

Володимир Антонович. Лекції з джерелознавства. Редактор Микола Ковальський (ст.. 8-17)

Далі буде...

1 комментарий: